"Донедавна про уродженця Броварів Григорія Квятковського (1858 – 1932) було відомо небагато: лікар за фахом, працював в Олександрівській лікарні в Києві, був знаним колекціонером творів мистецтва, організував у Броварях першу в історії нашого міста виставку творів мистецтва.
Зацікавившись нашим неординарним земляком, я поступово почала шукати матеріали про нього. З’ясувалося, що досі немає жодної наукової праці, присвяченої його життю та діяльності. Місце поховання Григорія Квятковського невідоме ні науковцям, ні громадськості. Ніхто не відшукав і не оприлюднив навіть його фото. Тепер ми знаємо, як виглядав Григорій Квятковський, завдяки жительці Броварів Любові Сошко, у якої збереглися фотографії самого Григорія Івановича та двох його сестер.
Маю прохання до старожилів нашого міста. Можливо, у когось збереглася фотографія будинку поблизу нинішньої Броварської міської публічної бібліотеки (вул. Ярослава Мудрого, 36), у якому діяли фтизіатричне відділення та стоматологія. Цей будинок належав родині Квятковських, у ньому жили сестри Григорія Івановича. Була б неймовірно вдячна за неї. Це потрібно не мені особисто, а нашому місту для збереження пам’яті про родину Квятковських, землі та будинки яких були розташовані в старому центрі Броварів.
Мої знання про Григорія Квятковського по зернині накопичувалися. Мені відкрилися цікаві факти. З3 роки – з 1899 року до кінця життя – він працював прозектором і завідувачем бактеріологічної лабораторії, мав вчений ступінь доктора медицини, наукові праці медичного характеру та розробки протиепідемічних заходів, які використовували під час епідемії холери на Волині та на Кавказі. Окрім роботи за фахом і колекціонування творів мистецтва, Григорій Квятковський брав активну участь у громадському житті України, зокрема, був членом "Старої громади", Київської організації товариства "Просвіта", працював там поруч із діячами, яких ми й досі вважаємо найбільшими національними авторитетами: Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Михайлом Старицьким, Іваном Нечуєм-Левицьким, Павлом Чубинським, Оленою Пчілкою, Борисом Грінченком, Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Сергієм Єфремовим,
Євгеном Чикаленком та іншими.
Дуже багато додали мені до розуміння ролі Григорія Квятковського в громадсько-політичному й мистецькому житті України скупі нотатки з опублікованого останніми роками щоденника видатного українського мистецтвознавця, етнічного німця Федора Ернста, який товаришував із Квятковським. У цьому щоденнику є 33 записи про Григорія Івановича, і кожен із них став мені дорогим. Саме за щоденниковими записами Федора Ернста, за його описом маршруту, яким проводили в останню дорогу Григорія Квятковського, я вичислила, що його було поховано на Байковому кладовищі, але конкретного місця поховання не знала.
У 2018 році я презентувала в Броварському краєзнавчому музеї свої напрацювання з означеної теми у вигляді невеликої книжечки "Григорій Квятковський – учений, громадянин, колекціонер". На презентації були присутні люди, зацікавлені Квятковським, у тому числі й члени
Польське культурно-освітнє товариство «Родина», що діє в нашому місті під керівництвом
Олени Новак. "Родина" зацікавила постаттю Григорія Квятковського консула Польщі, завдяки фінансовій підтримці якого цей скорочений варіант життєпису Григорія Квятковського мого авторства став надбанням громадськості. Марія Черняк переклала текст польською мовою.
"Родина" опікувалася й організацією друку книжки.
Потім була тривала боротьба за останній форпост Григорія Квятковського в Броварях – приміщення родинної економії, яке на той час стало власністю обласного управління статистики. Приміщення відвоювали. Я подавала пропозиції про його капітальний ремонт і відкриття в ньому музею Григорія Квятковського. Але…
Якось до мене озвався незнайомий мені раніше Володимир Буринський, який прочитав статтю про Григорія Квятковського у Вікіпедії. Він представився нащадком Квятковського, хоча, за моїми відомостями, у Григорія Івановича не було своєї сім’ї. Я почувалася спантеличеною. У це було важко повірити. Та коли Володимир Модестович надіслав мені фото могили Григорія Квятковського та його фотографії, я була не лише вражена, а й неймовірно щаслива.
Ми запланували зустріч і здійснення необхідних поїздок. Проте у світі лютував ковід, я після операції проходила важкі медичні процедури. Потім грянула широкомасштабна війна. Родинна історія, яку я почула від В.М. Буринського, вражаюча, можна сказати – фантастична. Та я не маю права її оприлюднювати без документального підтвердження фактів. Лише один документ, надісланий мені сьогодні, спричинив у мене аритмію, викликану здивуванням, радістю, відчуттям щойно відкритого дива.
Днями мене розшукала Марія Дремлюга – донька талановитого українського композитора, лауреата Шевченківської премії Миколи Дремлюги. Її родина багато років товаришує з родиною Буринських. Її дзвінок спонукав до дії і мене, і Володимира Модестовича. Наслідок – поїздка на могилу Григорія Квятковського на Байковому кладовищі, за яку я, з огляду на мою нинішню дуже обмежену здатність до руху, неймовірно вдячна панові Володимиру. Ми вклонилися Григорію Квятковському, поклали квіти на його могилу. Біля неї, як стверджує Володимир Модестович, розташовані могили нащадків Григорія Квятковського, які є предками Володимира Буринського. Фотографувала сімейний пантеон родини Аня Чорнобай – цікавий фотограф, яка переїхала до Броварів із Маріуполя. Їй я також щиро вдячна. На жовтень у нашому музеї запланована фотовиставка її дивовижних робіт.
Ось так протікає моя відпустка. Тепер я складаю списки музеїв, архівів та людей, до яких потрібно звернутися; фактів і документів, які слід вишукувати, і зі сподіванням на Божу допомогу міркую, якими будуть наслідки цих пошуків.
Чи обґрунтую я документально родинну спорідненість людей, похованих біля Григорія Квятковського, чи доведеться спростовувати цей факт? Життя покаже…
10.08 2025 року
Марія Овдієнко, старший науковий співробітник Броварського краєзнавчого музею.
Фото: Анна Чорнобай
